Мої найцінніші учні! Хоча до школи ви не ходите (у зв'язку з карантином навчальний процес призупинено), але подорож до країни Знань ми не припиняємо, тому ось матеріал для опрацювання:

Учні 5 класів, ми продовжуємо вивчати "Пряму мову. Діалог" і для закріплення своїх знань пропоную виконати такі вправи:

1. Поставити розділові знаки у поданому діалозі:  

         Мамо татку До нас колядники йдуть закричали діти  

         Дядьку пустіть козу в хату  

         Холоду напустите  Та й хата маленька  

         Та й наша коза маленька – в щілинку влізе  

         То заходьте  

2. Перепишіть, розставляючи пропущені розділові знаки при прямій мові.  

Їхав козак за Дунай сказав Дівчино прощай  

1. Перебудуйте речення так, щоб замість них були речення з прямою мовою і словами автора.  

Я запитав товариша, чи він піде в бібліотеку. Мама попросила Максима, щоб він купив хліба.  

 Учні 7 класів, вивчіть написання не з дієприкметниками

Виконайте вправу

Перепишіть, знімаючи риски. 

І. 1. До нічного пейзажу тулився не/виспаний вітер (Ю. Андрухович). 2. Не/спілі плоди низько понагинали гілля (Панас Мирний). 3. Є на світі плоди і дерева не/знані: помаранчі, цитрини, кокоси, банани (І. Коваленко). 4. А що, як загуркоче не/жданий ураган? (П. Перебийніс). 5. У мойого серця жар багатий, у житті не/ділений ні з ким (А. Малишко). 6. Спасибі Вам, мамо, за вічну любов і щедру, не/зміряну ласку (Д. Луценко). 7. Поля душі ніким не/міряні (Г. Лютий). 
II. 1. Пісня несла з собою не/виплакану журбу (В. Винниченко). 2. Навіщо ж пісня? А на те, щоб легше брать усе круте і не/приступне у житті на ще не/звіданій путі (П. Воронько). 3. Усі обернулися лицем до тієї давно вже не/чутої пісні (Олесь Гончар). 4. Співа трава, ніким ще не/зім'ята, і вабить сном солодких таємниць (Є. Маланюк). 5. Я не/залежний і залежний від тебе, світе мій бентежний (А. Кравченко). 6. Не/хиліться! Дивіться далеко у новий, ще не/звіданий світ! (П. Воронько). 
• Визначте речення, ускладнені звертаннями, поясніть у них розділові знаки.

Учні 11 класу, опрацюйте і законспектуйте матеріал з теми "Еміграційна література (оглядово). “Празька поетична школа ” української поезії та її представники. Євген Маланюк. Коротко про митця. Вірші про визначення поета в поезії. Символічні образи вірша “Стилет і стилос?” 

На межі ХІХ – ХХ ст. можна визначити три хвилі еміграції:

І хвиля – трудова. Українці їхали до Канади й США.

ІІ хвиля – пов’язана з поразкою національно-визвольних змагань. Ця хвиля породила плеяду талановитих поетів «Празької школи» (Прага), літературне угрупування «Ми» (Польща), «Танк» (Чехословаччина).

ІІІ хвиля – після Другої світової війни, пов’язана зі сталінськими політичними репресіями. Розкрилися таланти членів угрупування «Мистецький український рух» (МУР) (Німеччина) (1945 – 1948 рр.).  Представники: І. Багряний, Ю. Косач, В. Петров, У. Самчук, І. Костецький. Об’єднання письменників (прозаїків, драматургів, поетів, літературознавців) «Слово». Представники: Г. Костюк, В. Барка, Ольга Мак, Ю. Шерех, У. Самчук, Докія Гуменна, Тодось Осьмачка. Неформальне об’єднання «Нью-Йоркська група» згрупувало модерністських письменників: Б. Бойчука,  Б. Рубчака, Ю. Тарнавського, Емму Андієвську, Марію Ревакович.

Еміграційна література – твори, написані українськими письменниками на чужині.

Спільне в емігрантських літераторів:

 усі письменники – вигнанці, які створювали ідеалізований образ Батьківщини, з якою відчували нерозривну єдність;

 у більшості письменників творчість спрямована на історичне минуле;

 митців мучило питання майбутнього України, української літератури, українського письменства;

 писали на теми, які в умовах тоталітарної держави були заборонені: жорстокі випробування та тортури безвинних людей у ГУЛАГах та героїзм ув’язнених у боротьбі проти тоталітарного режиму, голодомор.

«Празька школа»

«Пражани» – це письменники, які після революції 1917 року та громадянської війни опинилися закордоном.

1929-го року багаторічна внутрішньопартійна боротьба в СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна та його прихильників. Установилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Усе поставлено під жорстокий ідеологічний контроль. Була згорнута політика українізації. Літературний метод – соціалістичний реалізм. Складні політичні умови для розвитку національної літератури в країні та переслідування письменників – причина еміграції письменників. 

Історіософія − (мудрість історії), осмислення історії нащадками, всупереч офіційним джерелам

Літературна школа — те саме, що й літературні течії. Цей термін виявляє особливості творчості будь-якого великого письменника (ідейно-художні образи), які стали для інших письменників школою художнього слова.

Українці, наділені талантом поета чи письменника, обов’язково знаходили одне одного, спілкувалися, обмінювалися інформацією, своїми новими творами, могли об’єднуватися в школи з офіційними паперами, статутом (МУР), або могли просто спілкуватися між собою за прикладом літературних вечорів                                      М. Коцюбинського. Спочатку в Олеся у Празі часто бував один з врятованих еміграцією неокласик Юрій Клен з сином Вольфрамом. Потім сюди стали часто навідуватися молоді талановиті поети й письменники, такі як Євген Маланюк, Наталя Лівицька – Холодна та інші. Ось Прага, а ось Подєбради, де в маєтку О.Олеся і зустрічалися талановиті поети й письменники, яких критики пізніше назвали письменниками «празької школи».

Поети - “пражани” себе офіційно ніде не зареєстрували, тому термін “празька школа” існує тільки серед критиків. А “пражани” були своєрідним «творчим клубом», в якому зосереджена ціла низка прогресивних ідей того часу, котрі поділялися всіма співрозмовниками, хоча вони були глибоко самобутніми й самодостатніми особистостями.

Ще одним суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х років, де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали у місцевих вузах та інших навчальних установах:

- Карловий університет (О. Стефанович, О. Лятуринська, О. Ольжич, Н.Лівицька-

Холодна, А. Гарасевич),

- Український Вільний Університет (О. Стефанович, О. Ольжич, А.Гарасевич),

- Українська господарська академія (Є. Маланюк, Л. Мосендз),

- Український високий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (Ю. Дараган, О. Теліга, Г. Мазуренко),

- Українські студії практичного мистецтва (О. Лятуринська, Г. Мазуренко).

Міжвоєнна Прага, по суті, перетворилася на один із найбільших мегаполісів

українського наукового, літературного та політичного життя на еміграції

Мета творчості «пражан» - розповісти про себе і свій час.

Перші збірки «пражан» - «Акварелі» Галі Мазуренко, «Сагайдак» (своєрідний поетичний заспів «пражан») Ю. Дарагана – 1925 р.

Представники: Олександр Олесь – засновник “празької школи”; 

Юрій Клен – поет-неокласик; 

Наталя Лівицька-Холодна, дочка Президента УНР в екзилі (за кордоном); 

Дмитро Донцов – “злий геній” – ідеолог тероризму; 

Юрій Липа – поетично обдарований лікар, видатний український мислитель історіософського та геополітичного спрямування, прозаїк, перекладач, противник “донцовізму”; 

Оксана Лятуринська реалізувала себе і в малярстві, і в скульптурі, і в кераміці, і в писанкарстві, і в поетичній творчості;

Олена Теліга – поетеса, революціонерка, яскрава особистість, вольова, енергійна й вродлива жінка, яка своє життя присвятила боротьбі за незалежну Україну. Під час Другої світової війни на окупованій Україні організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку письменників України. Як українську патріотку гестапівці 1942 р. розстріляли в Бабиному Яру;

Леонід Мосендз творив «наукову» поезію, включаючи філософські мотиви, поняття й лексику з точних наук, розширюючи естетичне поле лірики.

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 року в Ново-Архангельську на Херсонщині в сім’ї українських інтелігентів. Спочатку він навчався в реальній школі в Єлисаветграді, а потім — у Петербурзькому політехнічному інституті. У 1914 році юнак подав документи до Київської військової школи, яку закінчив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті.

1917 року він перейшов у розпорядження полковника Мішковського, котрий під час встановлення гетьманської влади в Україні став керівником оперативного відділу Генерального штабу (побачене в цей час потім відбивалось і на творчості Є. Маланюка).

У 1920 році разом з Армією УНР (Української Народної Республіки) Є. Маланюк емігрував, спочатку жив у Каліші в таборі для інтернованих українських частин. 1922 року він разом з Ю.Дараганом заснував журнал «Веселка». Наступного року закінчив Подєбрадську академію в Чехословаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі. 1925 року в Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», 1926-го в Гамбурзі — книжка «Гербарій». 1929 року Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк».

Протягом 1930-1939 років у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна», «Перстень Полікрата».

1945 року Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУРу (Мистецький Український Рух), 1949-го — переїхав до США. 

У 1951-1966 роках вийшли такі його твори: збірки «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью- Йорк, 1964); поема «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), два томи есеїстки «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2).

1958 року Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово».

16 лютого 1968-го помер у передмісті Нью-Йорка.

Творча спадщина Євгена Маланюка

1922-1923 – співвидавець журналу «Веселка», (Польща, м.Калуш, табір для інтернованих  вояків Армії УНР).

1922 співвидавець альманаху “Озимина”. 

Збірки поезій

1925 “Стилет чи стилос” Калуш, Польща.

1926 “Гербарій” Подєбради, Українська господарська академія, Чехо-Словаччина

1930-1939 “Земля і залізо” , Варшава, Польща

 “Земна Мадонна” , Варшава, Польща

 “Перстень Полікрата” , Варшава, Польща

 “Вибрані поезії”, Варшава, Польща

Активна участь у літературному процесі еміграції “МУР”(Західна Німеччина).

1951 “Влада”, “Поезії”, “Проща”, Америка, Ньо-Йорк

1953 Поема “П’ята симфонія”

1959 “Остання весна ”, Америка, Ньо-Йорк

1964 “Серпень”, Америка, Ньо-Йорк

1972 (Видано посмертно ) “Перстень і посох”

Літературно-публіцистичні статті

1954 “Нариси з історії нашої культури”

1962 Т.І , 1966 Т ІІ “Книга спостережень”- цикли есеїв про творчість Т.Шевченка,

 І.Франка, Лесі Українки, М.Хвильового, П. Куліша, М. Гоголя, цикли нарисів про радянських письменників, про історіософію, про проблеми творчості, про  проблеми біографії, цикл «Росія».

Збірка «Стилет чи стилос?». Вийшла у світ у 1925 році у Подєбрадах. Це друга з упорядкованих Євгеном Маланюком книг поезій (перша «Гербарій»), проте їй випало стати першою книгою, що побачила світ.  До збірки увійшли поезії, написані протягом 1921-1925 років.

Стилет - невеликий кинджал з тонким тригранним клинком.

Стилос ( з латин.) – знаряддя для письма в античні та середньовічні часи.

Будучи офіцером, Є. Маланюк, як й інші інтерновані офіцери, мав коня та дорогу іменну шаблю. Під час переходу через кордон воїнам заборонили забрати їх з собою, тому коней вони відпустили просто неба на погибель, а зброю втопили у річці Збруч. Але складати руки Маланюк не збирався, він як і Леся Українка вирішив, що його зброєю стане поетичне слово, а значить – він поміняв стилет на стилос.

Стилет чи стилос?- не збагнув. Двояко

 Вагаються трагічні терези.

 Не кинувши углиб надійний якор.

 Пливу й пливу повз береги краси.

 Там дивний ліс зітхає ароматом

 І весь дзвенить од гімнів п'яних птиць

 Співа трава, ніким ще не зім'ята,

 І вабить сном солодких таємниць,

 Там зачарують гіпнотичні кобри

Під пестощі золототілих дів...

А тут - жага набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою -

Розгоном бур і божевіллям хвиль.

Безмежжя! Зачарований тобою -

Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

 30.08.1924

Аналіз:

Мотив вірша (про що?) – чіткий вибір поета свого подальшого життя,  якщо він на може боронити свою землю мечем, то захищати її буде пером

Ідейний зміст твору (для чого?) – чітке визначення його як воїна пера

Використовує образи-символи стилета й стилоса

Антитеза лежить в основі поезії (: «тут»... і «там» )

Проблематика світової літератури: що має бути визначальним у художній творчості – краса чи служіння суспільним інтересам?

Та тіль/-ки тут/ ве-се /-лий га/-лас бо/-ю–

 U _ / U _ / U _ / U _ / U _ / U

Роз-го/ном бур/ і бо/ - же-ві /-ллям хвиль/.

 U _ / U _ / U _ / U _ / U _ /.

U _ U _ U _ U _ U _

U _ U _ U _ U _ U _

Віршований розмір — ямб.

Римування — перехресне

Митець брав на себе надзвичайно велику громадянську відповідальність. Є. Маланюк вважав, що поет, людина мистецтва — єдиний, хто може розбудити душі співвітчизників, донести до суспільства певні ідеї, вірування, прагнення.

Позиція Євгена Маланюка – це позиція вільної у своєму виборі людини, яка не прислуговує ніяким партіям. У колі його зору постійно був літературний процес в Україні від Павла Тичини до Ліни Костенко, а також і чехи, і поляки, і росіяни, і музика, і малярство, і театр.

Домашнє завдання: опрацювати конспект; письмово аналізувати поезію «Під чужим небом»

http://znovuzno.blogspot.com/p/blog-page_2.html?spref=fb

Святкування Дня української писемності та мови, відкриття Міжнародного мовного конкурсу ім. П. Яцика в Роменській ЗОШ І-ІІІ ступенів №11 

Перевірте свої знання з української літератури!!!

http://fakty.ictv.ua/ua/ukraine/20161109-naskilky-dobre-vy-znayete-ukrayinsku-literaturu-test/

М.ВІНГРАНОВСЬКИЙ ЧИТАЄ "Я ДВІ ПОРИ В ТОБІ ЛЮБЛЮ".wmv

М.ВІНГРАНОВСЬКИЙ ЧИТАЄ ВЛАСНОГО ВІРША "Я ДВІ ПОРИ В ТОБІ ЛЮБЛЮ"

Для когось тема з української мови в сьомому класі «Дієслова І і ІІ дієвідмін. Букви е, и в особових закінченнях дієслів І і ІІ дієвідмін. Дієвідмінювання дієслів теперішнього і майбутнього часу» може здатися складною і нудною, але не для учнів 7-А класу Роменської ЗОШ І-ІІІ ступенів №11. Бо українську мову в їхньому класі викладає молода, творча, ерудована вчителька – Кайнара Світлана Іванівна. 
Дорогенька, наша вчителько, Світлано Іванівно! Домагайся того, щоб поряд із твоїм іменем стояли завжди прикметники: ДОБРА, СПРАВЕДЛИВА, ПРИНЦИПОВА, ВИМОГЛИВА. 
Будь НАПОЛЕГЛИВОЮ, ЕНЕРГІЙНОЮ, ОПТИМІСТИЧНОЮ. 
Зроби навчання своїх учнів ЦІКАВИМ, КОРИСНИМ. 
Прагни до того, щоб Тебе називали «ТВОРЧИМ, НЕОРДИНАРНИМ вчителем».
Якомога частіше вживай слова «ПРАЦЬОВИТИЙ, КМІТЛИВИЙ, НАПОЛЕГЛИВИЙ, ВІДПОВІДАЛЬНИЙ, ЗДІБНИЙ, ТАЛАНОВИТИЙ», вселяючи дітям віру у свої сили. 
Дієслова мають рухати тобою. Обов’язковими є: ЧИТАТИ, СПОСТЕРІГАТИ, ДУМАТИ, УСВІДОМЛЮВАТИ, МРІЯТИ! 
Далі можна перейти до конкретних дій: ДОСЛІДЖУВАТИ, РОЗРОБЛЯТИ, ЕКСПЕРЕМЕНТУВАТИ, ДУМАТИ, ВПРОВАДЖУВАТИ, ВИКОРИСТОВУВАТИ.
ЙДИ, ДІЙ, ПРАЦЮЙ, АДЖЕ, ТІЛЬКИ ДОКЛАДАЮЧИ ЗУСИЛЬ, МОЖНА ДОСЯГТИ МЕТИ!

Директор Роменської ЗОШ І - ІІІ ст. № 11

В. В. Зеленська

"МІСТО" ВАЛЕР"ЯНА ПІДМОГИЛЬНОГО

1.Аудіокнига "Валер'ян Підмогильний "Місто" - https://www.youtube.com/watch…
2.Документальний фільм - Валеріан Підмогильний -розстріляне відродження - https://www.youtube.com/watch?v=6re5Ff77SME
3. Суспільний університет. Розстріляне відродження: Валер'ян Підмогильний - https://www.youtube.com/watch?v=34xl7DGh2nc
4. Радіопрограма 31 01 16 М.Чабан "Цілитель світу Валер`ян" - https://www.youtube.com/watch?v=srNV7Z2Ylzw

«…МЕНІ ТРЕБА ОДЕЖУ, ВАРТУ МОГО ПИСАТЕЛЬСЬКОГО СТАНУ» //Дивослово
Одяг у контексті епістолярного автопортрета Лесі Українки

Одяг як елемент зовнішнього портретування не раз привертав увагу дослідників різних мов і передусім – художніх текстів. Інші функційні стилі й вияв у них портретних характеристик і в сучасній лінгвістиці належать до периферії наукових шукань, а особливості одного з найвагоміших його різновидів – автопортретування, зокрема епістолярного, не були дотепер об’єктом мовознавчого аналізу.

У жовтневому числі «Дивослова» читайте дослідження Світлани Богдан про одяг у контексті епістолярного автопортрета Лесі Українки. У статті розглянуто актуалізацію лексичного регулятива одяг в листуванні Лесі Українки; встановлено реєстр номінативного поля, що експлікує його; з’ясовано ядерні та периферійні найменування, їхні стилістичні маркери та співвіднесеність із мовними нормами кінця ХІХ – початку ХХ ст. і сучасними; визначено роль вестизмів у створенні автопортрета Лесі Українки, домінувальний статус із-поміж яких в її ідіолекті мають номінації одяг / одіж, одежа, вбрання / убрання, стрій, вбиратися, шити, вишивати, сукня / плаття, пальто, блуза, блузка тощо; окреслено реєстр тих елементів вестиальних ознак, які належали до кола індивідуальних уподобань адресантки; проаналізовано особливості їхнього функціонування й різновиди експлікації.

Чоловіки нею захоплювалися, обож­нювали, кохали та проклинали. Через неї накладали на себе руки. Жінки пліткували, ревнували, заздрили, осуджували й ненавиділи.

Заміж — «не кохаючи»

Марія Вілінська походила зі зросійщеної польсько-української дворянської сім’ї.

 Вітчим був картярем і п’яницею, тому мати відправила доньку до приватного харківського пансіону. Звідти та поїхала до заможної тітки в Орел. 15-річна Маша була красунею, тож багатих кавалерів їй не бракувало. Однак свій вибір вона зупинила на Опанасові Марковичу, поміщицькому синові з Полтавщини. До Орла його заслали за причетність до Кирило-Мефодіївського братства. Згодом Марія зізнавалася Герценові, що вийшла заміж «не кохаючи, а лише прагнучи незалежності».

Подружжя переїздить до Чернігова, де Маркович обійняв посаду коректора «Губернських відомостей». Він не переймався чинами та грошима. Його покликанням було записування народних пісень і звичаїв. Упродовж 1850-х Марковичі живуть у Чернігові, Києві, Качанівці, Немирові. Марія спочатку допомагала чоловікові, а із часом і сама захопилася збиранням фольклору. Російськомовна від народження, вона починає писати українською. Два оповідання з народного життя надсилає товаришеві чоловіка Пантелеймонові Кулішу. Той стає першим її критиком і редактором. Саме він вигадав псевдонім Марко Вовчок. Мріючи зробити з неї українську Жорж Санд, Куліш видає «Народні оповідання» окремою книжкою.

«Мовчуще божество»

Несподіваний успіх збірки спонукав Марковичів перебратися до Петербурґа. У столиці імперії Марія мала світський тріумф. Величність її постави, плавність рухів і незворушний спокій інтриґували й манили до неї чоловіків. «Яке піднесено-прекрасне створіння ця жінка!» — захоплювався Тарас Шевченко, присвятивши їй не один вірш. «Мовчущим божеством» називав її Куліш. Він закохався до нестями, і, до речі, не без взаємності. Позбавлена з дитинства батьківського захисту й любові, у чоловіках Марія шукала перш за все надійної опори, наставника й учителя. Однак цих учителів воліла обирати собі сама.

Цього разу її вибір зупинився на Іванові Тургенєві. Уславлений письменник переклав оповідання Марка Вовчка російською й написав до них схвальну передмову. Він кликав її із собою за кордон і переконував: саме там Марія зможе належно реалізувати свій талант. «Заспокойтеся: Шевченко не повіситься, Куліш не застрелиться, Костомаров… можливо, кинеться у воду, але що ж робити?» — іронізував Тургенєв.

Найбільшу славу принесла «Маруся»

Навесні 1859-го Марко Вовчок із п’ятирічним сином Богданом від’їздить до Німеччини. З Опанасом, який поїхав за нею, відбувся тяжкий для обох розрив. Відтоді вони жили нарізно — кожен своїм приватним життям, зі своїми романами й трагедіями. Маркович помер через вісім років, так і не побачивши більше дружини й сина. Хоч благав про це в передсмертних листах.

Завдяки протекції Тургенєва письменниця знайомиться з мистецьким бомондом Парижа. Серед її добрих знайомих були Герцен, Лев Толстой, Добролюбов, Менделєєв, Боткін, композитор Бородін, французькі письменники Жуль Верн, Густав Флобер, Проспер Меріме.

Марія багато пише. Найбільшу славу принесла їй повість «Маруся» — історія дівчинки, що гине, допомагаючи запорожцям. Надрукований у газеті «Ле Тампс» твір отримав нагороду Французької академії й був рекомендований для обов’язкового читання у французьких школах.

Марко Вовчок знала більш як десять мов. На життя заробляла перекладами й публіцистикою. Їй платили великі гонорари, однак вона не вилазила з боргів.

Скандали, скандали…

Численні ж амурні історії Марії Маркович стають темою світських пліток по всій Європі. «Усі чоловіки божеволіють від неї: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся із жінкою», — писала в одному з листів донька графа Толстого. Через нещасливе кохання до письменниці застрелився польський хімік Владислав Олевінський.

Настав час ревнувати Тургенєву: Марія закохалася в молодого юриста Олександра Пассека. Під Парижем вони прожили разом шість років. Та 1867-го Пассек помирає від сухот, у Марії на руках. І вона вирішує повернутися до Росії.

Черговий скандал викликав роман із критиком і публіцистом Дмитром Писаревим, який до того ж був троюрідним братом Марії. Коли під час прогулянки на вітрильнику Балтійським морем він загинув на її очах, за письменницею остаточно закріплюється слава фатальної жінки.

Звинувачення в плагіаті

У Петербурзі Марко Вовчок налагоджує контакти з провідними літературними журналами. Письменниці належать усі тогочасні переклади російською романів Жуля Верна, який надав їй ексклюзивні права.

1870-го Марія подає клопотання про дозвіл видавати ілюстрований журнал перекладів. Була в ньому й видавцем, і редактором, і коректором, і перекладачем. Однак наступного року їй оголосив війну тодішній «всесильний» критик Стасов, дружина якого теж займалася перекладами. Щоб усунути конкурентку, він публічно звинуватив Марка Вовчка в плагіаті. Третейський суд, на який погодилися обидві сторони, визнав Марію Маркович винною. Це дуже зашкодило її репутації. Від цього вона так і не оговталася.

Підтримку Марія Олександрівна отримала від нового свого залицяльника — на 17 років молодшого морського офіцера Михайла Лобача-Жученка. Роман із ним закінчився офіційним шлюбом. У той час Марко Вовчок перестає писати й друкуватися. Місяцями не виходить із дому, не хоче ні з ким бачитися.

Лобачі-Жученки живуть у невеликих провінційних містах Росії та України. Марія Олександрівна займається вихованням молодшого сина Бориса. Знову береться за перо аж в 1890-х. Видає повне зібрання своїх творів. Тоді, по суті, тільки Тарас Шевченко й Марко Вовчок представляли українську літературу за кордоном.

Ані сліду сивини

Останні роки її життя минули на Кавказі, де служив чоловік. Коли в Марії знайшли пухлину мозку, у її русій косі не було ані сліду сивини. Українська письменниця із чоловічим ім’ям Марко Вовчок згасла 10 серпня 1907 року.

Старший син письменниці Богдан Маркович (1853—1915) став відомим журналістом і перекладачем. Щодо молодшого — Бориса Лобача-Жученка (1875—1938) — ходили плітки, нібито насправді він — позашлюбна дитина її сина Богдана. Був моряком, ученим, написав книжки з історії механіки, морського флоту й авіації.

Марко Вовчок:загадки натури

Троє внуків Марка Вовчка — Богдан і Юрій Марковичі та Михайло Лобач-Жученко — обрали фах інженера-механіка флоту. Сергій Маркович був полковником Радянської армії, завідував кафедрою романських мов у військовому ВНЗ. Ще один внук — Борис Борисович Лобач-Жученко — був пілотом-розвідником під час Другої світової війни. Майстер спорту, яхтсмен, він також займався журналістикою й став дослідником творчості своєї бабусі.

Доброслава Хміль

20 жовтня 1930 року розстріляли отамана Юрка Тютюнника

«Коли людина тратить віру в свої сили, віру в перемогу, то ні думати, ні говорити інакше вона не може. «Хочу рятувати, те що ще осталося», — так скаже тільки переможений» — Юрко Тютюнник.

Генерал-хорунжий армії УНР мав вплив не лише на політичну та військову ситуацію в Україні, але і на мистецтво. Спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком він створив сценарій фільму «Звенигора», працював актором, близько товаришував із Юрієм Яновським (з нього письменник списав образ головного героя роману «Чотири шаблі»).

12 лютого 1929 року Юрія Тютюнника запросили на допит у Харкові, після якого - арештували. У розмовах зі слідчим військовий не відмовився від своїх поглядів. 4 березня йому пред'явили звинувачення у «пропаганді українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу».

«Розслідування» справи тривалодо кінця року. 3 грудня 1929 року Юркові Тютюннику винесли смертний вирок з приміткою «не приводити у виконання до особливого розпорядження».

Тютюнник листувався з дружиною Вірою до серпня 1930 року. До 1932 року Віра Тютюнник-Левицька зверталась до органів з проханням повідомити про долю чоловіка.

28 листопада 1977 року Юрко Тютюнник реабілітований.

📖 ДЖЕРЕЛА:
Тютюнник Юрій Йосипович https://goo.gl/NRU8yJ
Юрій Тютюнник: від "двійки" до ҐПУ. Документи і матеріали. 2011https://goo.gl/cvFkdf
Коваль Р. Юрко Тютюнник, повстанський генерал https://goo.gl/Z7KOeK
Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник https://goo.gl/Ayynz7

У стінах Роменської міської бібліотеки для дорослих ім. Бориса Антоненка-Давидовича зібралися шанувальники творчості Василя Шкляра. Це не просто автор бестселерів, а людина активної громадянської позиції. Це харизматичний чоловік, із яким ще на порозі до бібліотеки обмінялися компліментами і сфотографувалися на згадку. 
Рідко почуєш, як автор цитує напам'ять свої прозові твори, а ще й так артистично й драматично, як Василь Шкляр. Письменник презентував книгу "Чорне сонце", герої якої учасники Майдану й Революції гідності. Після розповідей Василя Шкляра про сторінки історії, які лягли в основу його багатьох творів, навіть читачі, які до історичної прози ставляться байдуже, романи Василя Миколайовича прочитати схочуть, адже автор уводить цікаві любовні лінії, сюжет тримає в напрузі, а розв'язку в інтризі, бо вважає читача співавтором і дає нам можливість домислити фінал. 
Із великим захопленням прочитала "Чорного ворона", а тепер радію, що маю ще "Ключ" й "Елементал" (хочу простежити як змінилася стильова манера) із написами від автора "На щастя" і "З теплом у серці". Дякую за багатоманіття читацько-духовного життя міста Роменькій міській бібліотеці для дорослих ім. Бориса Антоненка-Давидовича й Вікторії Мурич. Чекаю на зустріч із Андрієм Кокотюхою

Микола Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року. Передчасно, на 40-му році, пішов із життя, як писали наступного дня українські радянські газети, «один із видатних ра­дянських письменників, який вніс значні скарби в радянську літе­ратуру». З його ім'ям пов'язували цілу течію в українській радян­ській літературі — течію романтичну, не без підстав вважаючи Ми­колу Хвильового її основоположником і запальним пропагандистом. Зрозуміло, різко, з тогочасною революційною прямотою осуджувався цей останній крок авторитетного літератора..

Голод в Україні та початок арештів друзів зруйнували емоційний стан Миколи Хвильового

"У таборах і в періоди терору люди значно менше думають про смерть, а тим більше про самогубство, ніж у мирному житті", – писала Надія, дружина російського поета Осипа Мандельштама. В Освенцимі рівень самогубств серед охоронців був у кілька разів вищий, ніж серед в'язнів. Коли в людини щодня є ризик бути вбитою, у неї загострюється бажання жити. Самогубство Миколи Хвильового суперечить цій логіці.

У ГПУ знали про кожен його крок, кожне сказане чи написане слово. Коли читаєш архівні матеріали слідчих про Хвильового, дивує, як безграмотно вони складені. І це при тому, що агенти мали справу з одним із найосвіченіших інтелектуалів радянської України. Саме тільки прізвище письменника має зо п'ять варіантів написання.

"Робочі зведення" відділення політичного контролю ГПУ УРСР почали складати на Хвильового з жовтня 1927 року. Тоді письменник відвідав Європу й у Берліні зустрічався з українськими емігрантами. У довідці про цю поїздку інформатор навіть поставив його пряму мову. Начебто письменник жалівся: "В Україні робиться щось страшне. Держимордівський, великодержавницький дух розпоясався так, як англієць у Китаї, і я готовий накласти на себе руки, щоб показати, що тут насправді діється".

Хвильовий із дружиною Юлією Уманцевою та пасербицею Любою (Харків, кінець 1920-х).

Вкоротити собі віку він хотів ще 1924-го. Писав у листі до Микола Зерова: "Словом – достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повертався живим і невредимим: очевидно боягуз я великий, нікчема".

У травні 1933 року арештовано письменника Михайла Ялового, доброго друга Хвильового. 13 травня в гості до ­нього прийшли письменники Микола Куліш і Олесь ­Досвітній. Говорили про те, як допомогти Яловому. ­Вирішили йти до прокурора Верховного суду УСРР Лева ­Ахматова. Зібралися по домівках. У цей час Хвильовий вийшов до сусідньої кімнати. "Ми не звернули уваги, – свідчила його дружина Юлія Уманцева. – Почули постріл, прибігли – лежить". У передсмертній записці Хвильовий написав: "Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? ­Нічого не розумію. За ­гене­рацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. ­Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? ­Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе ­комуністична партія".

Окрему записку написав до пасербиці Любові Уманцевої, яку називав Любистком: "Пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінченний роман (імовірно, йдеться про роман "Комсомольці", про роботу над яким повідомлялося в пресі та доля рукопису якого невідома. – "Країна"), між іншим, учора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю". Любові Уманцевій письменник заповів усі авторські права своїх творів. Сімейне життя з дружиною Юлією в останні роки не складалося. На допиті після його смерті вона сказала слідчому, що приходила у квартиру Хвильового тільки ночувати.

"Почувши про його самогубство, він навіть здригнувся весь від якоїсь потаємної внутрішньої думки, – пише у щоденнику про реакцію на смерть Хвильового наркома освіти УРСР Миколи Скрипника товариш письменника Юрій Самброс. – Вражений, проказав рикаючим, хрипким голосом лише одне коротке слово: "Вже?" – й мовчки, згорбившись, пішов до свого кабінету". Мине два місяці, і Скрипник, за ревність у проведенні українізації звинувачений у націоналістичному ухилі, застрелиться в робочому кабінеті. А на початку 1934-го журнал "Більшовик України" напише: "Скрипник та очолюваний ним ухил продовжували лінію українських фашистів Шумського-Хвильового".

Сидять (зліва): Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий

Після самогубства Хвильового репресії набрали обертів. У спогадах Володимира Куліша про харківський будинок "Слово", де мешкали письменники, читаємо: "­Почалися одразу арешти, будинок притих, не чути було навіть дитячого галасу, здавалося, в будинку ніхто не живе. Це трохи й відповідало правді, бо з кожною ніччю все менше й менше ставало мешканців". Навесні 1934-го розстріляють Олеся Досвітнього, Михайла Ялового, а разом і Миколу Куліша. Решта соратників Хвильового загубляться в Соловецьких таборах наприкінці 1937-го.

У ніч на 14 травня він лежав у власній квартирі на столі у труні. На правій скроні отвір прикривала просочена кров'ю вата. На лівій – велика ґуля від кулі, що не вийшла наскрізь, застряла в черепі. Письменника поховали на міському цвинтарі. Невдовзі там розбили парк. Могилу Хвильового зрівняли із землею.

Ніхто не знає, чому батьківське прізвище Фітільов він змінив на Хвильовий.Скоріше за все, це була спроба втекти від батьківської дивакуватості. Той учителював у Тростянці, нинішній райцентр на Сумщині. Хвалився своїм аристократичним походженням. Але обожнював народників і напивався до нестями. До останньої звички привчив ще юного Миколу. Про батька він згодом напише, що той був "в высшей степени безалаберным человеком". Коли майбутньому письменнику виповнилося 11, сім'я розпалася, і всі п'ятеро дітей залишилися на руках матері Єлизавети Іванівни. 10 років Фітільови жили в Зубківці – невеликому маєтку Миколиної тітки в лісі під Охтиркою.

На фронти Першої світової Хвильовий потрапляє в перший же день війни. Тут у його голові осідають діа­метрально протилежні політичні ідеї: більшовицька й українська національна. Помирити їх не зможе до кінця свого життя. Коли 1919 року одружується з учителькою Катериною Гащенко, рішуче відмовляється вінчатися – бо комуніст. За два роки сім'я розпадається. Хвильовий залишає в Богодухові дружину й маленьку доньку та їде освоювати Харків.

"Перед нами стоїть питання: на яку зі світових літератур взяти курс? – пише в той час. – У будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. (…) Європа – це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив "присмерк", не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це – Європа грандіозної цивілізації, Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса". Памфлет назвав "Геть від Москви!"

Ці погляди в Москві охрестили "націонал-ухильництвом". А Йосипа Сталіна вони роздратували так, що в листі Лазареві Кагановичу, який був тоді керівником українських комуністів, вимагає розібратися зі "хвильовізмом". Письменник публічно виправдовується й навіть зрікається своїх поглядів. У газеті "Комуніст" у лютому 1928-го з'являється його "Лист до редакції": "Віддаючи себе на милість своєї компартії, я перш за все вважаю за потрібне ще раз пригадати свої політичні помилки й ще раз засудити їх. Кінець свого роману "Вальдшнепи" я знищив і думаю тільки про те, як мені хоч частково змити із себе ту пляму, що забруднила моє партійне й літературне ім'я". Цькування припиняється, але ненадовго. У листі до Михайла Ялового Хвильовий пише: "Ми написали "зречення"? Написали. Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю чи що?"

Навесні 1933-го письменник об'їжджає десятки сіл навколо Харкова. Хоче побачити, що там діється. Бо з вулиць міста щодня прибирають тисячі знесилених від голоду людей та сотні трупів. Італійський консул у столиці УСРР Сержіо Граденіго писав послу Італії в Москві: "Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, що призведе до зміни її етно­графічного характеру. В майбутньому і, либонь дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то й про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням".

Голод та початок арештів друзів остаточно зруйнували емоційний стан Хвильового. Він знов узяв до рук пістолет. І цього разу натиснув на курок

Похорон

259 українських письменників друкувалися 1930-го. Після 1938 року – 36

Штрихи біографії

1893, 13 грудня – Микола Фітільов народився у селищі Тростянець на Харківщині, теперішня Сумська область. ­Навчався в гімназії містечка Богодухів, після закінчення якої підробляв писарчуком. Цю свою роботу називав "повним шалопайством". Пройшов фронти Першої світової війни. Після двох років невдалого шлюбу на початку 1921-го переїздить до Харкова – тодішньої столиці радянської України. Тут виходить перша збірка його поезій "Молодість". За рік у короткій автобіографії напише: "щоб освіжитися у задушній непівській атмосфері, влаштувався на роботу на Харківський паровозобудівний завод". 1923-го Василь Блакитний засновує організацію "Гарт", що ставила за мету "створення інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як знаряддям переборювання міщанської власницької ідео­логії". До "Гарту" ввійде і Хвильовий. Цього ж року з'являється друком його перша прозова збірка – "Сині етюди".

1925, 20 листопада – з ініціативи Хвильового засновано ВАПЛІТЕ – вільну академію пролетарської літератури. "Ваплітяни" борються з "масовізмом" у літературі, тобто із залученням до творчості селян і робітників. У квітні 1926-го Йосип Сталін пише листа до Лазаря Кагановича, в якому критикує Хвильового за націо­налістичні ідеї. Їх він, на думку "вождя", висловив у кількох циклах памфлетів. У травні проти Хвильового зі статтею в журналі "Комуніст" виступить голова Раднаркому УСРР Влас Чубар. У грудні письменник публікує листа, у якому кається за свої погляди.

1927 – у журналі "Вапліте" друкується перша частина роману Хвильового "Вальд­шнепи". Наступний номер, у якому мало вийти закінчення твору, конфісковано. Трактат письменника "Україна чи Малоросія?" не допускають до друку. У "Вступній новелі" до свого першого і останнього прижиттєвого зібрання творів Хвильовий напише: "Сьогодні моє улюблене число – 13". У грудні він із другою дружиною і пасербицею виїжджає за кордон на лікування туберкульозу. За кілька місяців повертається до Харкова. Інформатор ГПУ повідомить, що родина приїхала із сімома валізами речей, вбрана за останньою європейською модою.

1929, лютий – делегація у складі 52 українських ­письмен­ників, серед яких і Микола Хвильовий, зустрічається в Москві зі Сталіним. "Вождь" пояснює митцям, про що треба писати в умовах перехідного періоду диктатури пролетаріату. Наступного року Хвильовий створює літературну організацію "Політфронт" та однойменний журнал. Вони проіснують менше двох років. Близькі до письменника починають говорити про поступову його капітуляцію. Він знову публічно критикує свої твори та ідейні принципи.

1932 – за особистою вказівкою Сталіна всі літературні організації припиняють існування і створюється Спілка радянських письменників, із функціями міністерства літератури. Соціалістичний реалізм проголошений єдиним творчим методом, що спроможний показувати "правдиве, конкретно-історичне ­відображення дійсності".

1933, 13 травня – Микола Хвильовий вистрілив собі у скроню. З його смертю настає крах ідеології українського націонал-комунізму.

Олег ШАМА